Проблеми переселенців – це обговорення і спільний пошук рішень

ВПО (внутрішньо переміщені особи). За цим сухим коротким казенним терміном – долі українців, часто спотворені війною, розділені сім’ї, покинутий або й знищений дім і майно. Сьогодні мова про те, як відбувається адаптація таких людей у наших громадах.ВПО (внутрішньо переміщені особи). За цим сухим коротким казенним терміном – долі українців, часто спотворені війною, розділені сім’ї, покинутий або й знищений дім і майно. Сьогодні мова про те, як відбувається адаптація таких людей у наших громадах.

Про одного з переселенців, що осів на Ємільчинщині, Олександра Чаплика, наша газета кілька років тому вже писала. Читачі, певно, пам’ятають, як непросто давалося пустити коріння донеччанину у поліську землю. Втративши внаслідок війни обжите гніздо, перспективний бізнес, обпікшись стихією (у прямому сенсі слова) на самому злеті на новому місці, чоловік за підтримки влади, бізнесу, місцевої громади все ж почав нове життя у Рудні-Іванівській. За три роки наполегливої праці його обійстя – це не лише затишний дім й облаштована територія, але й відновлене сільськогосподарське виробництво, надання послуг, налагоджений ланцюжок від сировини до готової продукції. Їхні якісні і смачні сири та ковбаси, ягоди та овочі знають і цінують не лише на Ємільчинщині, але й мешканці сусідніх громад, і навіть жителі таких великих міст, як Рівне та Київ. Проте для підтримки та розвитку бізнесу потрібні гроші, а їх, не в останню чергу зі збіднінням населення і падінням купівельної спроможності, стає все менше. Втративши великі ресурси на Донбасі, Олександр Степанович намагається, отримати від держави компенсацію за втрачене майно. Поки що безрезультатно. Процедура ця обтяжена бюрократією, більшість документів зникли, архіви теж, тож добитися правди тут дуже важко, якщо взагалі можливо. У таких, далеко не передсвяткових клопотах, пролітають заключні дні цього непростого воєнного року.

Наступні наші троє співрозмовників – усі родом з Ємільчинщини, які до повернення на малу батьківщину проживали на півдні України. Наталія Малиновська з чоловіком мешкала майже у самому центрі Миколаєва. Сім’я немаленька, троє доньок і зятів, шестеро онуків. У всіх дорослих була робота, власне житло, будувалися плани на майбутнє. Та все перевернув лютий 2022 року. З острахом згадують обстріли й окуповані території, через які довелося втікати з рідного дому. Натерпілися, поки вирвалися з лабет «братнього народу». Повертаючись подумки до тих зловісних подій, посилають низький уклін генералові Дмитру Марченку, завдяки ініціативі, умінню й авторитету якого Миколаїв вистояв, а ворог не зміг прорватися до Одеси й окупувати весь південь.

У Ємільчиному живе її сестра, тож спочатку оселилися у неї, а згодом знайшли окреме житло. Допомогу, окрім рідні, надала місцева організація Червоного Хреста, забезпечивши першу потребу у продуктах, постільній білизні та засобах гігієни. Виплати від держави по 2 тис. грн на члена сім’ї ніяк не забезпечували потреби у фінансах, тож усі почали шукати роботу. Зараз Наталія Володимирівна працює в КП «Водоканал», чоловік повернувся до Миколаєва. Попри велике бажання, возз’єднатися сім’я не може – після останніх обстрілів ворога південь не має світла, води й опалення. Тож залишається чекати і сподіватися на Збройні Сили України.

Олена Олександрівна Безрук із сім’єю проживала в Очакові Миколаївської області. Дітей до матері в Підлуби відправила ще взимку 2022 року. Коли сталося повномасштабне вторгнення і почалися прильоти, переїхали усі. Така кардинальна зміна суттєво вплинула на стосунки, і подружжя розпалося. Чоловік повернувся, Олена з дітьми залишилася біля рідні. Житло у селі знайшлося важко, проте тепер вони мешкають окремо. Допомоги особливої від влади не отримувала. Працювати влаштувалася за своєю попередньою спеціальністю: спочатку оператором, потім начальником місцевого відділення Укрпошти. Зараз працює в Барашах.

Третя співрозмовниця, назвемо її Марина (справжнє ім’я попросила не називати), переживши обстріли, ночівлі у підвалі, місяці окупації у Херсоні, виїзд під дулами автоматів і ворожими поглядами, не хоче більше ворушить моторошні спогади. Після пережитого повернулася у рідне село поблизу Ємільчиного, оселилася у тітчиній хаті, де є усе необхідне для проживання і господарювання. Рідня допомагає, але просити чи вимагати чогось більшого у влади жінка не бажає. Доглядає онуку, водить її до школи і не хоче згадувати нічого того, що пов’язує її із минулим.

Як бачите, у кожного із цих людей своя історія. Нещодавно наша газета у рамках проєкту, що має на меті сприяння адаптації ВПО в Ємільчинську та Барашівську громади, провела круглий стіл за участю переселенців, представників громадських організацій, психолога. Більшість присутніх, у тому числі і дехто з героїв цієї публікації, відмітили важливість такого заходу, щирість і відвертість на ньому, душевну атмосферу. У ході спілкування було піднято задавнені і нові питання, звернуто увагу на, часто, формальність роботи рад ВПО, відсутність цільної стратегії у вирішенні нагальних питань осіб, які волею долі опинилися у ролі переселенців. Окрім подяк за зустріч люди висловили сподівання, що саме обговорення й спільний пошук рішень, а не замовчування непростих, важливих проблем відкриє нові можливості для їх розв’язання.

Юрій ХАЛІМОНЧУК

Матеріал підготовлено за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу завдяки фінансуванню від Українського Медіа Фонду