Сповідь «беркутихи»
В останній січневий четвер Ольга Олександрівна прийшла до школи сама не своя. А в п’ятницю здивувала колег тим, що вперше за довгий час роботи в школі попрохала відпустку за власний рахунок. Нікому не розповідала вчителька молодших класів, що спонукало її до того, хоча ніхто особливо й не допитувався.
Такий уже в них колектив: колись, коли ще в школі працювали лише свої, сільські, вчителі, він був дружнім, а тепер, коли більшість із них приїжджають на уроки з міста, то кожен сам за себе. Тому на жартівливі здогадки старалась, як могла, відповідати жартом. А осудливі перешіптування — не інакше, як на Майдан Олександрівна зібралась гроші заробляти: бач, канікул зимових їй мало було, — залишала поза увагою. Навіщо дражнити людей чужим горем…
І лише одній Ангеліні Арсенівні, яка директорувала ще тоді, коли вона молодою випускницею педагогічного вузу 35 літ тому прийшла працювати в їхнє село за направленням, вилила свою душу. Не могла не вилити, хоч директорка, здавалось би, знала про неї все. Адже відтоді, коли висватав її місцевий тракторист Павло й колгосп побудував молодій сім’ї житло, з Ангеліною Арсенівною вони майже сусіди.
Ба, більше, навіть товаришували сім’ями. Чоловік Арсенівни, колишній колгоспний парторг, а згодом і голова колгоспу, не набагато був старшим за її Павла, котрий вивчився й став працювати в рідному селі інженером, відтак обоє частенько збирались повирішувати колгоспні справи у домашній обстановці. А там де, чоловіки, там і жінки: ті про своє — чоловіче, жінки — про жіноче. Та й тепер, коли Ольга Олександрівна, поховавши після двох поспіль інсультів чоловіка, залишилась сама, а єдиний син, влаштувавшись після армії на роботу в міліції, все ще холостякує й не часто провідує матір, дружба директорки з вчителькою не переривалась.
— Що трапилось, Олександрівна, чи не захворіли, бува? — сполошилась Ангеліна Арсенівна, коли Ольга Олександрівна попрохала її про відпустку. — Чи, може, з сином що сталось? — Ой сталось, Арсенівно, сталось…, — схвильовано відповіла не молода вже вчителька, шукаючи потрібних слів.
— Ви вже вибачте, що підвожу, коли другий семестр щойно розпочався, а заміни немає… Мені треба… Дуже треба… Поїду у Київ рятувати Володьку, поки не занапастив себе вкрай. На коліна ставатиму перед його начальством, а заберу з тієї клятої міліції. Не хочу, щоб і його, як мого батька, люди проклинали… Щоб на пам’ятнику очі гвіздком видирали… Ангеліна Арсенівна нічого не розуміючи дивилась на колегу. Ще два дні тому вона розповідала, що із сином усе гаразд. Хоча в Києві нині і неспокійно, проте Володимир її не стоїть в охороні поблизу барикад, а патрулює свій район на Лівобережжі, де все тихо й мирно…
— …Вислухайте мене, Арсенівно, бо не маю більше кому про це розповісти, а жити з цією таємницею далі не сила, — продовжувала тим часом, зібравшись з думками, Ольга Олександрівна. — Побачила оце в новинах, як над козаком з Майдану «беркутівці» знущались, і ніби в одному з них Володьку свого впізнала. Може то й не він був, а проте світ мені перевернувся. Пригадалось те, від чого все своє життя утікала… Що мою маму в могилу звело… Нас із сестрою з рідного краю погнало…
— Я із Кіровоградщини, як ви знаєте, — продовжила по хвилі жінка, трохи заспокоївшись. — Мій батько теж був міліціонером. Та не простим… Ще до війни служив він у спеціальному загоні НКВС, який «яструбками» називали. Приходили по ночам до людей ті «яструбки» і… Та не мені вам, історику за фахом, про це розповідати.
Скажу лишень, що з війни батько живим-здоровим повернувся, однак в 60-ому помер, захворівши на сухоти. Коли ще живий був і в селі дільничним працював, то нам з матір’ю і сестрою ще так-сяк жилося, а коли помер, то взагалі життя в рідному селі не стало. Люди кляли, а на вулиці у наш бік тільки й чути було зневажливе — «яструбчихи». Коли ж за три роки в село десь із казахських степів батьків двоюрідний брат, наш з вами колега, повернувся й усім розповів, як наш тато з нього зізнання вибивав, і взагалі кепсько було.
Мама тоді ледь руки на себе не наклала: одного разу прибігла я зі школи (тільки в п’ятий клас ходила), вхопила дійницю і в хлів корову доїти, бо ненька тоді в польовій ланці працювала й на обід рідко додому приходила. Отож забігла — глядь, а вона вже й путо з Лисухи довкола шиї пов’язала. Я в плач, і мама в плач. Тоді молодша сестричка-третьокласниця зайшла: отак втрьох і проплакали до вечора. Тоді вирішили в райцентр переїхати. А щоб люди з батькової могили хреста не викидали, мама, продавши хату, пам’ятника йому справила.
Любила вона тата, і ми любили, бо до нас він добрим був. Лише коли після довгих відряджень повертався і пив тиждень, то тоді йому краще було на очі не потрапляти. Але то рідко за моєї пам’яті бувало… Ольга Олександрівна знову перервала свою сповідь, про щось своє задумавшись, а потому продовжила.
— І в місті нам життя не було, бо й туди оте клеймо за нами примандрувало. Попервах ніби все добре складалось, та якось мама до церкви на сповідь сходила, опісля все й почалося. То від одних, то від інших сусідів було стиха чути услід — «яструбкові вилупки». Терпіли… А коли одного року в село на проводи поїхали, то й побачили оту жахливу картину — видряпані очі на батьковому портреті. На камені… Злягла після тієї поїздки матуся, а за кілька місяців її й не стало. Удвох ми з Людою залишились.
Натерпілись, набідувались, словами не передати. Я після восьмого класу на швейну фабрику працювати пішла, щоб сестру на ноги поставити. Далі в училище педагогічне обоє вступили, а вже після нього наші стежечки й розійшлись. Я далі в педагогічний, а Людка на Північ по комсомольській путівці поїхала. Там заміж вийшла, там і живе досі. Ну, а я вже до вас потрапила… Рада була, коли Павло посватав: думала, аби подалі від рідних країв, щоб ніхто й не відав, що мій батько був «яструбком»… Що вбивав ні в чому не винних людей… Що у війну стріляв у спину червоноармійцям…
Що відбирав у селян останнє в голодні роки… Ангеліна Арсенівна, почувши страшну правду, сиділа — ні пари з вуст. Слухала уважно, не перебиваючи: знала-бо — раз уже лягли наболілі слова на душу в колеги, прорвались назовні, то нехай виговориться, виплачеться жінка. А там, дивись, і придумають щось.
— Лише раз, двадцять літ тому, потай від родини їздила я на батькову могилу, — тим часом вела далі Ольга Олександрівна. — Ледве знайшла могилку у хащах… Але не стала прибирати, розчищати: пам’ятника хтось розколов, а горбочок уже й землею зрівнявся. Ото й сліду, що шмат каменюки зі сліпим портретом. Усе боялася, щоб чоловік із сином про мою родину нічого не дізнались, тому й із сестрою вряди-годи лише переписувались, не зустрічаючись зовсім.
А тепер я твердо вирішила: повезу Володимира свого на Кіровоградщину… Покажу йому ту могилку дідову, розкажу все, як на духу, за що діда, а заодно і всю сім’ю його, люди прокляли. Не можу я спокійно дивитися, як ті «беркутівці», серед яких може бути й мій син, б’ють дітей, вбивають людей наших. І я хочу їх застерегти, щоби з їхніми дітьми колись не поводилися так, як зі мною і моєю сестрою, що нас ніхто не вважав за людей. Ніхто не хотів і знати, що ми ні в чому не винні, а наш батько — всього-на-всього виконував свій службовий обов’язок, думаючи, що чинить правильно. Ні, народ не обманути: хто руку на людей піднімає, той гідний осуду, прокляття і забуття. Видно, на Володі ті гріхи дідові окошилися. Бач, ніяк одружитись не може, а вже ж за тридцять.
>Певно, не хоче Бог, щоб рід наш, «яструбино-беркутівський» продовжувався, бо й у сестри дітей немає. Тому поїду, доки не пізно, заберу Володьку, відмолю гріхи його, на путь істинний наставлю. Перед товаришами його на колінця падатиму: хай усі ті «беркутівці», міліціонери, які, одурені, пішли проти народу свого, зглянуться над дітьми своїми, бо їм дуже буде тяжко в житті… Дуже, як тепер мені, уже «беркутисі»… Виговорившись, Ольга Олександрівна заховала обличчя в долонях і дала волю сльозам. Але за якусь мить стихла і в кабінеті директорки школи запала німа тиша. Обидві жінки сиділи, а очі їх були повними від сліз. Першою порушила мовчанку Ангеліна Арсенівна: — Їдь, Олександрівно, їдь, — впевнено промовила вона, забравши від очей хустинку.
— За клас свій не переживай, удвох з чоловіком дамо раду й твоєму нехитрому господарству. А про прокляття, осуд людський — забудь і не згадуй. Он скількох хороших учнів виховала, припадаючи коло кожної дитини, що й не кожна мати так зуміє. Зате й повагу в селі маєш, і син у тебе хороший. Він тямущий, зрозуміє, про що рідна матір достукатись хоче…
Зрештою, чим ще могла зарадити Ангеліна Арсенівна своїй подрузі-колезі. Серед тих міліціонерів, які в телевізійній картинці мовчки спостерігали за знущаннями в лютий мороз над оголеним чоловіком, вона теж упізнала колишнього учня. То був Володька…
Микола Кузьменко
