Дні Любартова з українським присмаком

by admin · 13.06.2014

Дні Любартова зразка 2014 року вже стали надбанням історії, як і поїздка делегації від Ємільчинщини у складі заступника голови районної ради Олександра Ващука, селищного голови Леоніда Філоненка, керівника апарату районної ради Сергія Філоненка та автора цих рядків. Такі подорожі починаються ще задовго до безпосередніх відвідин міста-партнера і тривають ще кілька тижнів після, коли переосмислюється побачене-почуте. Цього разу свій відбиток поклали й події в Україні.

Так, ще займаючись відкриттям віз, з’ясувалось, що зробити це зовсім не просто. Незважаючи на спрощення процедури в останні роки, ні зареєструватись через Інтернет, ні зв’язатись телефоном з консульством чи візовим центром у Житомирі протягом кількох днів ніяк не вдавалось. І вже у Вінницькому консульстві, куди ми все-таки зважились їхати, з’ясували в одній зі страхових компаній, що в останній час для реєстрації відкривається лише кількахвилинне вікно на день і потрапити в нього – справа великого везіння.

Запрошення на Дні Любартова

До речі, за інформацією zaxid.net, щодня 10-15 біженців зі сходу та півдня України шукають притулку в Польщі. Можливо, саме це й стало причиною такого режиму роботи.

Важлива подорож, а не пункт призначення, сказав хтось із відомих. І що в цьому є зерно істини, підтвердив уже перший день поїздки: за кілька кілометрів від українсько-польського кордону волинянки, чиї сини, чоловіки, батьки беруть участь в АТО на Сході, перекрили трасу Київ – Ковель з вимогою повернути своїх рідних додому. Гнів водіїв і пасажирів виливається на протестувальників, у багатьох здають нерви, звучить лайка. Біля одного з легковиків особливо активно розмахують руками: молода водійка, демонструючи якийсь документ із фото своєї дитини, пояснює, що їй конче необхідні ліки з Польщі. Та їй навідріз: “У нас теж діти, яких завтра може не бути!” У відчаї мама просто їде на людей, ті, остерігаючись каліцтва, відскакують, посилаючи навздогін прокльони…
Таку Україну непросто “зшити”.

Волиняни перекрили автомагістраль з вимогою повернути своїх чоловіків, синів…

Ще одне “українське питання” засмутило вже в Любартові. В “канторі” (обмінник валюти) в центрі міста, де ємільчинці завжди міняли гривню на злотий (співпраця триває вже 7 років) українських грошей у переліку валют не виявилось. І тільки під кінець наступного дня в Любліні вдалось придбати польські банкноти. Причому за один злотий довелося викладати майже по шість гривень, тоді як в Україні курс – 1 до 4. Як бачите, в провінційному польському місті взагалі не ризикують мати справу з нашими грішми, а у великому якщо й наважуються, то аж занадто перестраховується. Зрозуміло, що з такою знеціненою гривнею у їхніх “Biedronka” і “Tesco” (мережі супермаркетів) не на довго затримаєшся.

А от де гордість за Україну розправила плечі, так це в Замості. На площі старої частини міста-фортеці, наповненій екскурсійними групами, цілковитою несподіванкою стали українські козаки з характерними зачісками та одягом, і що одразу кинулось в око – поводили себе досить впевнено (ніби всім своїм виглядом показували, хто туту господар).

Гасло “Слава Україні!” із правильною відповіддю додало колориту туристам, а нам – можливість дізнатись, що це українці разом із поляками відтворюють одну із сторінок спільної історії.
Так, власне, й наповнювалась наша програма перебування. Третього дня на нас чекала екскурсія до Любліна з традиційним відвідуванням місцевого замку, що об’єднує ряд історико-туристичних пам’яток.

А в цей час у Любартові набирає обертів свято міста, на яке у другій половині дня потрапляємо і ми. На величезній сцені – кращі з кращих: художні колективи, гордість Любартова – оркестр пожежного підрозділу, кращі студенти, які разом із статуеткою отримують грошову винагороду сумою дві тисячі злотих (курс ви пам’ятаєте).

Запросили на сцену й нас разом із делегаціями з угорського Хайдудорога та литовського Расейняя. Саме зі звернення до українців розпочав свою промову бурмістр Януш Боцяцький, висловлюючи захоплення прагненнями сусідів та бажаючи якнайшвидшого відновлення спокою. Подібні слова неодноразово впродовж чотирьох днів звучали й від членів уже згаданих делегацій та інших поляків.

На завершення поділюся ще одним висновком, можливо, й суб’єктивним. Склалося враження, що поляки, налагодивши побут, все менше думають про матеріальне, а більше – про історію (цікавляться нашими фортецями), подорожі (через участь у різноманітних проектах, що фінансуються Євросоюзом, любартівці мандрують по всьому світу), родину.
За ці чотири дні дещо перейнялися й ми цим, але доїхавши вже на зворотному шляху до Радичів, зрозуміли, скільки ще “пучин” нам необхідно подолати.