Ємільчине як далекий тил: історія в 5 дій

Ємільчине як далекий тил: історія в 5 дій№1. Якщо перший побачений тобою навесні лелека летить, рік буде успішним у праці; якщо ходить – так собі; якщо стоїть – самі розумієте. З вікна машини я бачу лелеку, що підлітає до гнізда, в якому стоїть інший лелека. Тобто я бачу цих двох одночасно, і спробуй тут зробити висновки.

Втім, уже ж далеко не весна. Водій жене сто десять латаним провінційним асфальтом і розповідає, як його підбивали поїхати «на бурштин», де за вісім годин роботи на помпі (за добу) платять 650 доларів (у місяць). Але він не поїхав, бо то шкідливо для здоров’я, ну і взагалі. – Хто той бурштин мив, то руки потім білі, як у мертвих. Він же тисячі років лежить у землі, той бурштин, що він, отрути не назбирав? – міркує водій. Він розповідає, що «приїжджали кореспонденти, то їх вигнали». Я автоматично цікавлюся, звідки ці кореспонденти були.

– З Києва, мабуть, – не розуміє дядько. Я здогадуюсь, що уточнення «з якого ЗМІ» було би зайвим. «Кореспондент» у цих місцях – це людина з телекамерою, і це, власне, все, що слід знати про кореспондентів нормальній людині. Водій тим часом переходить на військову тему й розказує, як його рідні торік пересварилися з ріднею в Росії, але потім і ті, й інші трохи заспокоїлись, і зараз спілкуються, хоч і уникають спірних тем. Я крадькома позираю на маму на задньому сидінні. Вона їде на кілька днів на нашу малу батьківщину аж із Росії, і серед її приятелів та колег чимало тих, хто в прогресивних українських блогах характеризується негарним словом «вата»; вони теж пересварилися з українськими родичами.

№ 2. У провулку на місці пари подвір’їв, які я тут пригадую, височіє триметрова бетонна стіна. Цікавлюсь у водія, що це таке.

– Пилорама, – пояснює він, і додає: – Ліс – наше багатство! Врєжем дуба раньше срока! Бізнес тут, схоже, квітне. Купа магазинів. Цілком сучасний супермаркет у колишньому «універсамі», кілька кабаків і купа контор ритуальних послуг. Не те щоб тут так масово вмирали – просто гранітні кар’єри поруч. А з чого ще робити монументи. Ціни в супермаркеті дещо перевищують середньокиївські.

«У нас тут логістичний тупик», – пояснять пізніше мені одні земляки. «Картельна змова бізнесюків», – заявлятимуть інші. Хто його зна. Констатуватиму факт. Із певною самоіронією земляки, не домовляючись, нагадують, що тепер у центрі селища поставлено аж п’ять відеокамер спостереження. І вже без жодної іронії говорять, що то не на зле: «бомжів багато й алкашів». Звідки бомжі в селищі, де майже кожен має власну хату, для мене лишається загадкою.

№ 3. Ємільчине – старовинне селище, корені сягають ледве не Литовської доби. Рудня, Рудня-Кам’янка, Рудня-Іванівська, Руденька (скрізь наголос на «у») – суто місцеві топоніми. В середньовіччі залізо найлегше було видобувати з поліських болотяних руд. А ще тут добували мед. Ріка Уборть, у якій я вчився плавати, походить від давнього слов’янського «борть» – природне дупло в сухому дереві, де живуть дикі бджоли. Зараз Уборть утікає на північ у Прип’ять, через яку повертає на схід і впадає в Дніпро, а той уже йде самі знаєте як.

Теоретично, з Ємільчиного можна доплисти до будь-якого з океанів. Розташоване між Убортю та річкою Уж давнє Ємільчине звалося Межирічкою. У ХІХ столітті над цими місцями запанував Уваров, брат чи кузен того Уварова, що згаданий у «Войнє і Мірє» Льва Толстого. Межирічку він віддав у посаг дочці своїй Емілії. Так і зробилося – «Ємільчине помістя».

За останні сто років Ємільчине бачило три війни – а то й чотири, якщо окремо рахувати розбори комуністів та Пілсудського – і переходило із рук у руки одинадцять разів. Пам’ятник Леніну тут поламали років п’ять тому, ще до будь-яких Євромайданів. У підсумку на тому місці поставили політкоректний монумент удовам загиблих у Другій Світовій. Новітніх вдов тоді ще не було.

Ємільчине як далекий тил: історія в 5 дій

№ 4. На столі стоять найніжніша молода картопля, кілька видів салатів, незрівнянні котлети, бутерброди, овочі, смажена риба, вареники з сиром і вареники з чорницею. «На ціле весілля наготували», – сміється мама.

«Ой, та що там, швиденько зібрали що встигли», – заперечують господарі; типовий український ритуал. Звичайно ж, розмова і тут заходить про війну. Мама вкотре обурюється, що невже «на всій Україні» не вистачило кадрів для влади, аж позапрошували іноземців і «всяких Саакашвілі». – Виконується програма Світового Уряду, – пояснює хрещена. Я повторюю улюблену фразу: – Ех, був би Світовий Уряд, то на світі більше порядку було б…

– А що ж, Саша, немає? А Група Трьохсот?! Розчавлений таким залізним аргументом, я лепечу щось про перекур і ганебно вибуваю з суперечки. Коли я повертаюся, мамин кузен, хірург, розповідає про поранених солдатів, які «нікому не потрібні» – особливо добровольці – і що новобранців змушують самих купувати собі бронежилети, і що «все тримається на людях, волонтерах», і що на початку війни єдиною в усій країні боєздатною армійською частиною була, звичайно ж, «наша 95-та аеромобільна», і що в штабах суцільна зрада.

– Хлопці розповідають: тільки передадуть у штаб свої координати – за п’ять хвилин туди залп. Зразу все передається ворогу! То вони вже спеціально стали неправильні координати казати, – переконує він.

Я обережно припускаю, що, якщо то справді п’ять хвилин, то, враховуючи ступінь технічної (не)оснащеності наших, може йтися про банальне радіоперехоплення. Погоджуються не всі: «радіоперехоплення» звучить не так романтично, як «зрада». Наразі в АТО загинуло семеро мешканців району, повідомляє мамин кузен.

Ємільчине як далекий тил: історія в 5 дій

№ 5. Заходячи на кладовище, де лежать наші рідні, ми з мамою одразу бачимо дві свіжі могили. Над могилами майорять національні прапори; на одному є напис «Героям слава». – Нічого так хтось заплатив, щоб на найшикарнішому місці поховали, – каже мама. У неї вже не той зір, що був колись. Я звертаю її увагу на прапори.

– А, – каже мама. Здається, їй незручно, ніби вона припустилася великої помилки перед великою аудиторією. Хоча в полі зору немає нікого, крім мене і кількох тисяч надгробків. Я оглядаю могили. На хрестах є фото. Схоже, хлопці були десантурою. Один – 1992 року народження. Я закінчив школу до того, як він – середню групу дитсадка. Його прізвище мені ні про що не говорить. Другий – молодший за мене лише на два неповних роки. Але його я теж чомусь не знаю. Мої нечисленні друзі, що лишилися в Ємільчиному, не знають теж (як я з’ясую незабаром). Але яке це має значення. Як і скрізь, тут є і добровольці, і дезертири, і просто ті, хто виконував обов’язок. Я згадую кращого друга шкільних років і набираю номер.

– Як ти? – Нічого. А ти? – А я в Ємільчиному. – А. Він ніколи не був багатослівний. Після спецвишу його відправили на службу в один із обласних центрів; там і живе з дружиною та дітьми. Цієї зими він подзвонив мені: «Якщо не передзвоню до такого-то числа, передзвони моїй дружині». А що я їй казатиму, не зрозумів я. Придумаєш, сказав він. На щастя, дзвонити не довелось. Я вірю – й не доведеться.

Він не та людина, що дозволить якимось там сєпарам позбавити його дружину чоловіка. Авжеж, на кожного спеціаліста є ще більший спеціаліст, але я вірю, що на нього спеціаліст іще не народився.

– То ти на ротації? – запитую я. – Вдома, – коротко повторює він.

– Ясно, – кажу я таким тоном, ніби мені й справді все ясно.

– А знов на фронт коли? – Коли накажуть. Кажу ж: ніколи він не був багатослівним. Я знов дивлюся на могили. За кілька годин, котрі лишились на поспати, й на візити рідних, і до від’їзду автобуса, я нічого про них не дізнаюсь. Про пацанів, котрі лежать отут, тим часом як я ходжу по планеті й ба навіть десь внутрішньо вважаю, що все нормально, все як слід, все саме так і має бути. При тому твердо знаючи, що це неправильно.

№ 5-1. Через паркан подвір’я, де я виріс, а нині мешкають інші люди, звішується та сама вишня, з якою ми знайомі останні чверть століття. Двома хатами далі, біля будинку нині вже покійного хрещеного, росте здоровенний клен, який давав тоді такий солодкий сік. Вулиця стала значно вужчою: у Києві з його проспектами я тепер прожив більше, ніж колись – тут… А от клен так і лишився здоровенним. Мабуть, усе ще росте. Коли засинаєш, чутно, як то там, то там гавкають собаки. Дивним чином у Києві гавкіт собак заважає заснути, а тут – навпаки.

Незбагненний природний феномен 🙂 А так життя тут аж ніяк не пасторальне.

«Півтори тисячі віддали за перегній – і то лише на пів-города вистачило». В автобусі до Києва я думатиму, чи включати цей момент у блог. Вирішу включити. А поки розглядаю райдугу над хатою маминого кузена, де ми ночували.

Телефонне фото дає лише бліде уявлення про ту шикарну райдугу. Та це не має значення. Говорять, райдуга над домом – це на щастя.

Олександр Міхельсон

Джерело: http://zhitomir-online.com/2015/07/06/yemilchyne-yak-dalekyy-tyl-istoriya-v-5-diy.html

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *