Війна не на Сході, а в країні!

Щодня серед вибухів і обстрілів перебувають на Сході наші солдати. Одним із них доля всміхається, іншим вже – Господь. І за їхній подвиг, яким можна вважати лише саме перебування там, ми приречені вшановувати їх довічно, не минаючи увагою жодного захисника.

Мусимо зізнатись: не так просто схилити до розмови діючого або демобілізованого учасника АТО, тим паче до одкровень, чого б це не стосувалось. Вони ладні говорити про нинішній урожай, роботу, в загальному про політику, лише б не про бої, втрати та сиве волосся в такому молодому віці, як от у Ігоря Волощука зі Степанівки.

 

Старшого з трьох дітей роботящої сільської родини, з дипломом про вищу освіту національного аграрного університету й офіцерським званням після закінчення військової кафедри покликали до військкомату в кінці березня минулого року. “Я чоловік і не звик давать задню”, – так лаконічно пояснює свою тодішню готовність до виконання обов’язку. З того часу в 2 батальйоні 30-ї Новоград-Волинської мехбригади став до служби на рік новий командир взводу.

…На Луганщину втрапив у травні. Запам’ятався приїзд. Не встигли ступити крок із вагона, як на пероні місцевий люд залементував: “Чого явились? Геть звідси!”. Та після цієї згадки Ігор швиденько, наче для виправдання луганчан, ділиться й іншою емоцією: “Згодом люди нас дуже підтримували. Особливо – матеріально забезпечені. Звозили від огірків до меду. Варто було комусь із них почути постріли в наш бік, відразу їхали – може, треба яка допомога?”. Місце дислокації свого взводу Ігор Васильович і досі оберігає і по-сусанівськи “веде”: під Щастям, потім за ним, стояли біля села Весела Гора, а далі – скрізь були. Весь термін служби буквально тлів серцем за кожного ввіреного бійця, аби уникнути втрат. Проте без двох 200-х не обійшлось, а самому командирові кілька разів довелось гамувати нервову перенапругу в шпиталях. Поза всі труднощі військового життя з посмішкою переповідає доведений з побратимами до родинного затишку побут: змайстрували нічогенький душик, кухоньку зі смаженим, вареним! А ще розмови, сміх!..

Схід, каже, це тільки спочатку страх, невпевненість, а потім – рутинні будні: за будь-яку ціну ні кроку назад, своя ж бо земля. Ігор Васильович не погоджується, що війна змінює людей. Вона їх “проявляє”: боягуз не стане героєм і навпаки. Якщо і тут живеш із підігнутим хвостом – там із тебе захисника не буде, в бою запанікуєш – пропадеш.
Сьогодні пережиті емоції обумовлюють його погляд на життя. Він, хоробрий і чесний, бідкається, що тут, в тилу, все залишається без змін, які треба починати тільки з себе, розуміти, що війна не на Сході, а в країні. Відкупившись від призову, чи сховавшись, чи в недузі – цінуймо, бодай, тих, хто там воює за незалежність держави.
В. РОМАНЧУК,

“НТ” №34

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *