Пішов з життя керівник району минулого століття

Вчора відійшов у вічність “керманич” району минулого Дейнека Василь Прокопович. Він легендарний через дворазове і не тільки, з перервою майже чотири роки (1977-1986 вперше та з 1990 по 2000 вдруге) перебування на посаді голови РВК Ємільчинської районної ради народних депутатів.  

Досі про нього розмови, як про керманича “вищого пілотажу”! За згадками сивочолих робітників-колгоспників, думка яких про владу чи не найправдивіша, він був розуміючим, людяним до народних проблем у приватному спілкуванні. Розгортаючи сувій років служіння Ємільчинщині Василя Прокоповича, бачимо, що лишене по собі – значуще: більше десятка побудованих шкіл, 16 дитсадків, декілька культосвітніх закладів, фермські приміщення, овочесховища, сушарки, дороги… Справжній “шлейф”, за який пам’ятатимуть і підлеглі і громада!

 До 90-річчя утворення району, яке святкували у 2013 році, “НТ” підготувала ряд матеріалів, серед яких було й інтерв’ю із Василем Прокоповичем. Пропонуємо відновити його в пам’яті.

Він служив народу довго, врешті – плідно. Його прізвище згодом перетнуло межі посвідчень особи та стало символом, як тепер сказали б – брендом кращого періоду Ємільчинщини. “Часи Дейнеки” – саме так скорочуємо якусь інформацію в певних розмовах.

…Від невимовної краси синіх хвиль льону, що котились територією району, заходилось серце і в трударя, і випадкового споглядача; шепотіли-дзижчали-сюрчали, утворюючи заворожуючу живу музику самої матінки-природи безкраї лани зернових; непроглядні в полоні куряви дороги гули під колесами вантажних авто, що звозили до елеваторів, сховищ, льонозаводу результат праці тисяч поліщуків. Заради істини не забудемо й про тотальний дефіцит, бездоріжжя, майже бездиханний культурно-економічний рівень, і ще, ще…

Сьогодні ж, як сказав митець – ідуть роки, та якось не туди: час поглинув здобутки минулої доби, нового – “кіт наплакав”, але не замулились спогади про неоднозначного лідера.
Запрошений на торжества з нагоди 90-річчя Ємільчинщини, Василь Прокопович Дейнека не відмовив і редакції у спілкуванні про життя, як воно є.

– Василю Прокоповичу! Ми раді Вас бачити. Відразу питання з території почуттів: отримавши запрошення, їхали в наш район чи свій?

– В мій! Кращий, найпродуктивніший період життя минув тут, а це ледь не половина трудового стажу – 22 з половиною роки. Спочатку не планував затримуватись, та доля розпорядилась інакше, пославши “знак” ще в перший день візиту до району. Після церемонії представлення мене як нового голови райвиконкому виїхати із селища не міг через густющий туман: подібного “молока” не бачив ні до, ані після! Подумав приречено: “Все. Застрягну надовго, бо й вибратись неможливо”.

– Ваше призначення у 1977 році важко назвати нагородою, адже на той час наш район вважався одним із відстаючих. Чому зголосились?

– Район дійсно бідував, та моя думка важила мало – я завжди залежав від партії. Виконував приписи, накази, хоча іноді дозволяв власну інтерпретацію щодо форми їх виконання.

– Завдяки якій тактиці почалося відродження Ємільчинщини?

– Нема конкретики. Найголовніше – власна відповідальність і кадри, котрі страшенно не любив міняти. Кожного вивчав досконало, ледь не до улюбленого меню, аби по-максимуму використати його ділові якості для спільної справи.

Можна багато говорити про те, скільки побудовано, посіяно, прибрано, вироблено, але час показав другорядність цих здобутків. Сьогодні виділяю для себе лише два досягнення.
Перше: бувало всяке у колег, підлеглих, та я нікого не запроторив за грати!
Ні просту людину, ані чиновника. Хоч би такий приклад із моєї практики: випадково стаю свідком крадіжки бригадиром колгоспу буряків із кагату! Від несподіванки обоє в ступорі. Очунявшись, злодій запричитав, а я змусив його відповісти на питання: “Скільки тобі потрібно, аби не ганьбитись?” Наступного дня за моєю вказівкою причіп коренеплодів відвантажили в подвір’я горе-бригадира. Надалі вірнішого підлеглого годі було й уявити.

В більш складних ситуаціях приходили на поміч дружні стосунки з керівними ланками правоохоронних органів, прокуратури. Сергій Михайлович Піскун, Іван Федорович Лугина, Віктор Карольович Трушковський – лише деякі прізвища з плеяди справжніх очільників, які розуміли важливість співпраці всіх гілок влади! Завдячуючи їм, мені вдавалось висмикнути за крок від гратів і взяти на поруки того, хто “грався” з законом, та влаштувати “виховний процес” у вузькому колі колективу. Повірте, спосіб дієвий.

Друге: я таки домігся статусу чорнобильської зони для всієї Ємільчинщини!

Після вибуху 1986 року забрудненими визнали лише 44 із 119 сіл. Пішов гомін межи людей – несправедливо. На додачу – ніякої інформації назагал про наслідки “мирного атома”! На мені відповідальність: що робити? Вирішуємо запросити до будинку культури делегації з усіх сільрад і представників області із цих питань. Закінчилось все непередбачувано: за моєю спиною один із членів бюро райвиконкому завчасно підбурив народ, аби вимагали перенесення закритих зборів на площу для публічної розмови громади з лідером. В пекельну серпневу спеку я стояв на кузові вантажного авто і протягом п’яти з половиною годин відповідав за весь Чорнобиль. У пристрасті мене смикали за штани, черевики, шкарпетки, звинувачуючи в жируванні й решті гріхів. Подробиць ніяка стаття не вмістить (сміється)!
Минуло трохи часу, і, витримавши гоніння зі столичних міністерських кабінетів, лайку, образи з вуст високопосадовців, ми досягли бажаного: весь район отримав статус постраждалого. Ось це для мене назавжди залишиться найбільшою перемогою над собою та обставинами!

– Василю Прокоповичу, перепрошую за наступне незручне питання. Ваше ім’я до сьогодні когось дратує, дехто в захваті – чим обумовлена “нетлінність” народної пам’яті?

– На високій посаді я прослужив довше всіх – нагадаю 22 з половиною роки. Зізнаюсь: вад маю пребагато! Був суворим, часто жорстоким, але справедливим. Сам викричусь, ледь голову не стинаю, а потім деколи й каюсь – занадто. Для справи понад усе – дисципліна і виконання функціональних обов’язків – тоді й результат. Видно за це й пам’ятають! Був такий випадок: в Неділищі мали комплекс з відгодівлі великої рогатої худоби. Приїжджаю – бур’янів кругом тьма. Я затребував косу і ш-шах, ш-шах… Прибіг голова колгоспу, благає, молить: “Не треба! Сам все викошу!”. “Е, ні, – кажу, – почав, то й закінчу. Тобі нема коли”. Згодом, як приїду – чистота. Про інцидент більше не згадували, адже керівник не має бути мстивим.

– Ви були комуністом. Справді вірили в ідею чи корились обставинам?

– Не тільки тоді, а й зараз вірю, адже її основа – гідне життя людини. Інша справа, хто це втілював і як. Скільки б сучасники не тьхукали на радянське керівництво, але люди знаходили захист. Так, не все було бездоганно, але не порівняти із сьогоднішньою пусткою замість правди і допомоги.
– Тоді виникає нове питання: у кабінетах з вашою “поетичною” назвою “пустка” знаходяться деякі керівники, що набували досвіду саме у період, про який і говорим – “обліко-моралє”. Вчили погано, чи учні не дуже?

– Черговий доказ мого кредо: моральність повинна починатись із самого вершечка! Навіть не з області, а вище! Нема там – не втрачай хоча б свою. Сидіти за владним столом треба не заради “надування” власних щік; перш за все – думати про відповідальність перед людьми!

– Невже Ви не помилялись?

– Навряд! Помилок, можливо, більше, ніж правильного. Та іншого рівня, масштабу, а головне – наслідків.

– Василю Прокоповичу! Життя після такої, як у Вас, слави – це життя?

– Безумовно. Я дуже-дуже сумую за районом, що став мені другою батьківщиною, але… Лишились справжні друзі, з якими згадуємо минуле, ділимось думками про сьогоднішнє – хіба це не життя? Вночі, коли сон тікає геть, думки виливаються віршами на папір – душа “працює”, а вдень – клопоти звичайного господаря: свині, гуси, кури… Хіба ж це не життя?
Наша емоційно-відверта півторагодинна розмова з колишнім головою Ємільчинського райвиконкому обірвалась якось різко й болісно, наче відрізана ножем через інтонацію останньої репліки. Він чи то в когось питав відповідь, чи себе переконував…

Очі звичайної літньої людини сповнились слізьми.

Мені забракло сміливості продовжити.
В. РОМАНЧУК,

“НТ” № 16, 2013 рік