Два століття працівника міліції


Кружатся пары, кружатся звуки,

Кружится в окнах рассвет,

Обняли нежные женские руки

Звездочки прожитых лет…

Є пісня, якій не судилося звучати з екранів телевізорів, ми не чуємо її у виконанні провідних співаків України, але коли вона інколи долинає до працівників органів внутрішніх справ, то багато хто з цих сивочолих людей глибоко задумується. Ця пісня бере серце в полон, вона змушує кожного, хто присвятив своє життя роботі в міліції, знову і знову вернутися на десятки років. Це зрозуміти можуть тільки ті, хто все своє життя присвятив дуже і дуже нелегкій справі захисту людей від кримінального світу. І про таку людину ми хочемо розповісти. Для цього нам потрібно повернутися в минуле століття, в 1963-й рік, коли Володимир Вознюк, мешканець села Андрієвичі, за рекомендацією райкому партії був направлений на роботу в Ємільчинський районний відділ внутрішніх справ. Випадкові люди в органи не потрапляли. До цього Володимир відслужив в армії, працював у місцевому колгоспі, де комуністи села обрали його секретарем партійної організації. В міліцейський колектив прийшла людина, загартована у війську і в колективному господарстві. Знала людей і вміла працювати з ними.

Службу розпочав дільничним інспектором. Це була складна ділянка роботи, проте, хто витримував її, ставав професіоналом у своїй справі. Володимир Петрович у службовій діяльності мав постійну підтримку начальника райвідділу. Це для нього було надзвичайно важливо, тому що завжди був упевнений, що в скрутну хвилину не залишиться один. Начальником райвідділу на той час був досвідчений працівник, глибоко порядна людина Іван Михайлович Козін. У наступні десятиліття В.П. Вознюку доведеться працювати ще із шістьма керівниками РВВС, і з кожним з них в нього були належні службові стосунки, але найбільшу вдячність і повагу він і донині відчуває до І.М. Козіна. Той не тільки навчив, як працювати, а найголовніше, як ставитися до людей і до тих, хто переступив закон. Коли зустрічаю В.П. Вознюка нині в парку, де він любить прогулюватися, згадую слова колишнього начальника карного розшуку міста Москви. У свій час, коли його запитали, чому він так спокійно почуває себе на вулицях величезного міста, без охорони відвідує людні місця, той відповів, що все своє життя дотримувався правила: маючи справу зі злочинцями, ставився до них відповідно до вимог закону і жодного разу не принизив їх. Люди не ображаються на суворість покарання, але вони ніколи не пробачать працівнику міліції знущання чи в словах, чи в діях. Розуміння цього до молодого міліціонера прийшло в перші роки його становлення в органах, завдяки керівникам, і в першу чергу І.М. Козіну, і він все життя неухильно дотримувався цього надзвичайно важливого правила.

Працюючи разом з В.П. Вознюком не один рік, я мав нагоду багато разів переконатися в тому, що бачу дійсно унікальну людину, яка була взірцем не тільки в роботі, а й у моральній чистоті та ставленні до своєї сім’ї. Потрібно відверто сказати, що своїх дітей, дружину він протягом десятків літ роботи в міліції бачив не так часто. Проживав у маленькій двокімнатній квартирі, майже поряд з райвідділом, і, коли було потрібно, швидкими кроками йшов до місця роботи.

Район – один з найбільших в області, понад 120 населених пунктів. Старенький автомобіль начальника карного розшуку В.П. Вознюка знали скрізь. Не раз вночі, в сніг, хуртовину, лютий мороз та спеку доводилося бувати з ним у віддалених селах і завжди відчував себе спокійно. Володимир Петрович у кожному селі знав особисто чи не половину населення. Люди радо йшли йому на допомогу. Він не демонстрував своєї “вищості”, а просто робив свою роботу.

Вже після того, як доля нас розлучила, я мав нагоду безліч разів пересвідчитися в тому, як неймовірно важко доходило і доходить до окремих сучасних співробітників поліції це просте розуміння того, що працівник органів внутрішніх справ не стоїть “над людьми”, а він працює на них, даючи їм можливість спокійно жити, і трудитися. Володимиру Петровичу поталанило не тільки з першим начальником РВВС, але й з колегами. В той час склався, на диво, дуже досвідчений і дружній колектив. Вже скільки років пройшло, а в районі і понині пам’ятають заступника начальника райвідділу міліції майора Йосипа Соколовського. Надзвичайно вихований і чуйний, він довгий час був слідчим райвідділу, мав відповідну вищу освіту, чудово знав свою ділянку роботи. Водії району віддають належне і начальнику ДАІ Сергію. Примаку. Він, у свій час, знав в обличчя практичного кожного водія району, був суворий до порушників і водночас розумів складності в їхній роботі і ніколи не зловживав службовим становищем. Досвідченим працівником, який все життя віддав роботі в органах, був Григорій Козюн. Серед працівників райвідділу була дуже вродлива жінка – Тамара Євграфова, яка успішно працювала у чоловічому колективі, вміла зняти напругу в стосунках між окремими співробітниками, добрим словом і своєю присутністю вносила позитив у стосунки людей різного віку і освіти. Не можна не згадати начальника інспекції в справах неповнолітніх Надію Козак. Напевно завжди в Підлубах будуть згадувати дільничного інспектора Михайла Хільченка. Це був талановитий працівник, який обслуговував значну частину населених пунктів району.

Коли провели аналіз службової діяльності працівників райвідділу, то висновок був таким: у випадку військових дій всі міліціонери загинуть, але жоден не покине поле бою. В.П. Вознюк добре це знав і сам був серед них. Небезпека чатувала скрізь. Віддаленість сіл від райцентру, погані дороги, відсутність належного автотранспорту часто перетворювали працю карного розшуку та і всього райвідділу на справжнє випробування.

Пам’ятаю дзвінок з Кочичиного вночі, в хуртовину і пекельний мороз. Разом із Вознюком заїхали до дільничного Хільченка. Той тільки приїхав з Миколаївки. Дві доби шукав вкраденого мотоцикла. Можна зрозуміти його стан. А до села, яке знаходилося в дрімучому лісі, поряд з Олевським районом – 30 кілометрів, і дорога розбита вщент важкими лісовозами. Коли приїхали, то вже була глибока ніч. Підійшовши до оселі, почули гучні голоси. На пістолети надії не було. Їх видавали на затримання злочинця, а патронів – зась. Дільничний підійшов до вікна, заглянув і нервово постукав у шибку. Через хвилину показався господар, який ледве тримався на ногах. У хаті, серед кімнати біля столу, щедро заставленого тарілками з їжею і пляшками з горілкою, панував мир і спокій. “А де вбита?” – запитав Михайло Данилович. ”Зараз прийде – відповів господар. – по картоплю пішла…” З кухні вийшла господиня з величезним синцем під оком. “А що з магазином?” – звернувся до присутніх В.П. Вознюк. “Діти гуляли і вибили вікно. Втекли, а ми подумали що злодії…” Гучномовець на стіні оголосив час…Потрібно було їхати назад. Вранці мали прибути працівники карного розшуку з обласного УВС.

Щоб витримати постійні навантаження, не зламатися, не спитися, потрібно було мати щось таке, що знімало психологічну втому, давало значний заряд бадьорості на дні і місяці  нелегкої праці. І цією віддушиною для багатьох, і в першу чергу для Володимира Петровича, була пісня. Чарівна українська пісня. В багатьох селах району побували з концертами працівники міліції. І завжди їх радо приймали. Не раз запрошували повторити декілька разів улюблену пісню. В той час міліція була дійсно з народом, вона не тільки охороняла його від злочинців, а й надихала на роботу, на досягнення в праці. Це було важливо і для населення і для самих працівників райвідділу. Не раз займали призові місця на обласних фестивалях, отримували почесні нагороди. Запорукою цього була велика співпраця художнього колективу райвідділу з районним Будинком культури. Багато праці для успішного виконання пісень доклав і художній керівник, нині заслужений працівник культури України Микола Матвієнко. Десятки років значні урочистості в районі відбувалися з цікавим концертом аматорів художньої самодіяльності і хорового колективу працівників міліції. А на своє професійне свято, День працівника міліції, завжди першою виконували таку рідну і близьку нам  пісню “Вальс міліції”, слова якої проникали глибоко в душу, змушували нахилити голову і молодих, і ветеранів. І в багатьох на очах появлялися сльози.

38 років відпрацював Володимир Петрович в органах внутрішніх справ. Займав всього дві посади – дільничного інспектора і начальника карного розшуку. Закінчив Львівське училище міліції, факультет карного розшуку, за спеціальністю “Юрист”. За сумлінну багаторічну роботу Указом Президії Верховної Ради України нагороджений медаллю “За сумлінну службу з охорони громадського порядку”, також багатьма іншими медалями та відзнаками УМВС України.

За декілька місяців до його виходу на пенсію я зайшов у справах у райвідділ. Сумовито дивився на службові кімнати, довгі коридори, де залишив частину свого життя, з цікавістю – на молодих працівників. І коли біля входу показався підтягнутий, стрункий підполковник міліції, всі прийшли в рух: “Петрович іде”. Прискіпливо оглянули форму, належний порядок у черговій кімнаті. Зустріли його, як завжди, радо і з глибокою повагою.

Нині В.П. Вознюк уже 18 років на заслуженому відпочинку. Але з працівниками райвідділу і його ветеранами не пориває. Очолює районну раду ветеранів працівників органів внутрішніх справ, бере активну участь у громадському житті району і по-можливості допомагає молодим співробітникам.

Прикрасою і радістю його життя були і залишаються дружина, діти, онуки. Без дружини, педагога Ємільчинської гімназії, надійного тилу свого життя, не зміг би він подолати круті вершини професії. Разом із Любов’ю Ананіївною виростили і виховали за 56 років подружнього життя трьох чудових дочок: Людмилу, Тетяну та Оксану. У двох із них чоловіки відпрацювали в органах внутрішніх справ і нині на заслуженому відпочинку. Людмила і Тетяна живуть і працюють у Києві. Перша – медичний працівник, друга – кандидат наук, працює над докторською дисертацією. Оксана – педагог, живе і працює за кордоном. Подружжя Вознюків має чотирьох онуків, один з яких служить у патрульній поліції.

Нічого особливого не придбав за десятки років наш герой. І понині живе в тій же квартирі, через парк від поліції. Немає в нього ні особистого будинку, ні значних заощаджень. Є старенький автомобіль “Москвич 412”, якому вже понад 20 років. Але той, хто працює в органах і хоче за короткий час мати все, що потрібно, і багато чого понад те, повинен добре зрозуміти просту істину: не можна хапати зірки з неба, використовуючи службове становище і своє становище в суспільстві. Щоб мати спокійну старість, слід брати за взірець життя таких ветеранів, як Володимир Петрович Вознюк, які мають повне право відкрито дивитися людям в очі, жити разом з ними і разом з ними  спокійно дивитися в майбутнє нашої держави.

Микола СИДОРЧУК.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *