“Українця пізнають по святу…”


Пам’ять, пов’язана з історією

Писав у своїй гумористичній книжечці “Лист до олігарха” Василь Захарович Остапчук на початку 2000-х. Згадую його з нагоди 90-річчя “Народної трибуни”, яке припадає на 12 вересня цього року. Чому мову розпочав саме про празники, власне, і про Остапчука? Та тому, що його прізвище також тісно пов’язане з історією “районки”, і якщо полічити, то чи не десятиліття життя журналіста, бо і в 90-х Василь мав тісні зв’язки з колективом.

Вперше офіційно з Василем Остапчуком довелося познайомитися у трагічному 1986-му, якраз після чорнобильської катастрофи. Тоді здійснювалися різні профілактичні заходи в т. ч. і пропагандистські. Отже, подаючи у газету відповідну замітку від пожежної охорони, де на той час довелося нести службу в якості керівника частини, я зустрів вусатого чорнявого “шустрика”, який “мотався” з кабінету в кабінет, вирішуючи певні журналістські проблеми. А вже через кілька тижнів мені надійшло запрошення від тодішнього редактора В. Й. Яценка на роботу кореспондента.
І ось завсільгоспвідділом газети, куди мене направили, тобто “старшим у званні” став той же Василь Захарович. Чого тільки не “натерпівся” від цього (як писав колись у передмові до все тієї ж книжечки “Лист до Олігарха” письменник Віктор Васильчук) доброго, спокійного, “аж до флегматичності чоловіка”.
Слово “натерпівся” вживаю в доброму розумінні. Адже і тоді, і тепер знаю, що колишній колега та наставник майже завжди був правий. На його думку будь-яка замітка, стаття, репортаж, замальовка тощо, мали доносити до читача інформацію про подальший зміст уже із самого заголовка.
Пригадую одну із фраз статті про тодішній колгосп “Комуніст” (с. Миколаївка), коли “Нива” керівника Валерія Матяша повільно плюхнулася у глибочезну калюжу на шляху, а затим, піднімаючи на білому капоті літри бруду, виповзає потойбіч вибоїни… Василь навіть у цьому моменті вбачав якусь ліричність, свого роду екзотику чи що.
Коли ж торкнутися самого творчого процесу в ході підготовки газетних матеріалів, то тут, здається, навіть всього номера “Народної трибуни” не вистачить. Пригадую лише кілька яскравих заголовків. Приміром, “Коли вівці заплакали”, “З трьома карбованцями на госпрозрахунок”. До речі, після публікації останньої статті на черговій районній нараді довелося бути свідком швидкоплинної бесіди її автора та “героя” оповіді. Після не досить доброзичливого вітання останній з певною єхидністю промовив: “І все-таки у мене в кишені є ще три рублі…”. Про їх наявність навіть тоді сумніватися не хотілося. Але скажу про те, що подібних випадків у Василя було чимало. Варто сказати хоча б про те, що, заходячи до редакції, частенько (особливо після вихідних) заставав Захаровича над перечитуванням чергового (а й іноді кількох) дописів. “І коли ж ти встигаєш?” – запитую. “Життя змушує”, – жартував Остапчук.
Ще після аварії в Чорнобилі Василь Захарович неодноразово виїздив у так звані творчі подорожі до переселенців. Кілька разів бував і в зоні відчуження. Згодом, коли перебрався до обласного центру, у “Комсомольську зірку” (потім перейменували на “Молодіжну газету”), співпрацював і з колективом малоформатної “Зорі Полинь”, а затим і на обласному радіо висвітлював радіаційний стан забрудненої зони, розповідав про життя її мешканців. Одна з півдесятка ним написаних книжок так і називалася “Сторінки “Чорного” щоденника. “Подорож у Поліську Ніцу”. Мова торкалася Березників.
Саме про останнє Василь Захарович опікувався чимало. “Від берез тут біло”, – писав автор. Так це чи ні, не буду твердити, бо ж з того часу минуло кілька десятиліть. Але ще у 2000-му він писав, що “у віддалене і забуте Богом і людьми село” десятки тодішніх видань, “включаючи “районку”, не навідувалися.
Завдяки В. З. Остапчуку у той час УАЗиком обласного телерадіоцентру вдалося дістатися до “Ніци” й мені. Враження, певна річ, були важко висловлювані. Було це двадцять років тому. Одначе оновити їх чи хоча б провідати село надіюсь незабаром.
Насамкінець хотілося б згадати останні зустрічі з Василем. Так сталося, що решту років зустрічатися з ним вдавалося чи не щомісяця. І завжди він у турботах. На той час розпалу набула передвиборча кампанія до Верховної Ради і місцевих рад. Звісно, перебуваючи на керівній посаді в обласному радіомовленні, Остапчук аж ніяк не міг пройти повз ті перипетії. Тому дружина Ірина з тоді ще малолітньою донькою Оксаною часто не бачили вечорами чоловіка і татка. А втім, ну їх ті вибори і тому подібне. Мова про товариша, колегу.
Далеко не повну розповідь про Василя Захаровича хочеться завершити словами уже згаданого Василя Васильчука із Коростеня, Остапчукового доброго друга і товариша. А говорив він про те, що у своїх дописах у газетах, виступах по радіо, тим більше в ролі Діда Панька, поштарки Вєрки, “просто добродушно, без зла висміював чиновників, функціонерів, ледацюг, хапуг, хабарників і … весь інший непотріб, який заважає життю простих і працьовитих людей. І сміється Василь розкотисто, від душі, по-доброму, правда, іноді й із сарказмом та нинішньою іронією. Але сміється він “щоб світ уцілів”, щоб сонце світило завжди, щоб мир був, щоб роботу люди мали і гроші за неї”. Адже сміх продовжує життя. Отож сміймося з Василем Остапчуком.

На фото: В.З. Остапчук (посередині) з колегами журналістами Житомирської облтелерадіокомпанії.

Володимир КУШИМ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *