Наша тьотя Дуня


До 90-річчя “ Народної трибуни ”

Ви ніколи не прокидалися у напів холодному поту? Щасливі. А мені часто сняться минулі роки, навіть ті, що й не проживав. Приміром – пишу, друкую на машинці якийсь текст, важливий, і тут, раптом, він чомусь пропадає, руйнується, чи щось страхітливіше… Далі ніби безодня.
Щось подібне нещодавно трапилося знову, коли побачив фото, на якому зафіксовано ось цю жінку біля складального верстата. Це ж бо звичайний, здавалося б, стіл для збору текстів для друку. Молодь цього аж ніяк не зрозуміє. Адже звикла до принтерів, ксероксів…
Беручись за цей матеріал, чесно кажучи, хотілося чи не з дня народження Євдокії Миколаївни Лозко розпочати цю історію. В такому випадку слід було б піднімати всі архівні дані. Їх нині не так то й легко відшукати. Я ж, як мовиться, пішов коротшим шляхом. Завітав до директорки КП “Ємільчинська друкарня” Тетяни Примак. Її реакція була, скажу прямо, миттєва: “Ой, тьотя Дуня! (так тоді в колективі всі звали героїню розповіді), – вигукнула Тетяна Олексіївна, глянувши на фото, – Це ж наша історія. Вона одна з тих, хто розпочинав друк “районки”…”
Далі директорка повідала ще чимало історій із життя Є.М. Лозко. Приміром, і про співробітництво з підпіллям партизанів у роки радянсько-німецької війни, коли та крадькома виносила з друкарні шрифти для друку листівок. До речі, щодо шрифтів, то тут були свої нюанси. Нині не кожен уявляє, як складалися тексти. А складалися вони справді з окремих літер, згодом – лише із окремих рядків, речень, видрукуваних на металі – шкідливому для здоров’я свинці. Ось саме тому й не хочеться загострювати увагу читачів на біографічних даних Євдокії Миколаївни. Та їх особливо й немає. Бо ж жінка все життя була віддана своїй професії – складальниця ручного набору.
Ви лишень порівняйте фото, фактично післявоєнне, у формувальному цеху зі знімком, що був зроблений майже перед виходом на заслужений відпочинок. Років то минуло, скажімо так, із 40 з лишком. А для працівників друкарні тих літ існував так званий “пільговий” стаж за шкідливі умови. Саме вони призвели до онкозахворювання жінки.
Підпільницьку діяльність Є.М. Лозко тодішня влада здогадалася оцінити лишень у запізнілі 70-ті роки минулого століття. Нагородний лист з медаллю “За відвагу” прислали до райвійськомату, де працював племінник Єви Миколаївни, Микола Юхимович Чиж.
Володимир КУШИМ
P.S. Не знаю, чи доречно, але пішла у небуття Є.М. Лозко саме в переддень свята –тодішнього Дня преси. Преси, якій, можна із впевненістю сказати, вона присвятила своє життя.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *