Жебрачка


Від нескінченного потоку людей миготіло в очах, скоцюрблені від холоду руки ледь тримали палицю. У місті вечоріло. Це якраз той час, коли усі поспіхом проходять повз, кутаючи обличчя у коміри та поспішаючи до теплих домівок. Надії на те, що хтось бодай гляне на неї, не лишалося зовсім. Тому, коли я підійшла ближче, бабуся неймовірно зраділа і не могла підібрати слів вдячності за кілька залишених гривень. Мене душили сльози, і я швидко побігла сходами підземки, розчиняючись у юрбі. Та очі тієї жінки з простягнутою рукою ще довго не давали мені спокою – сонячні, світлі, наче ще молоді…
Наступного дня ще здалеку запримітила її згорблену постать. Жінка відразу впізнала мене, з посмішкою привіталась. Я поцікавилась, чи працює вона на когось (бо знаю, що більшість міських жебраків мають своїх “власників”, яким віддають левову частку здобутого за день), чи все ж лишаються їй ті пожертвувані копійки?
– Так, доню, я сама по собі. Почала їздити сюди, у місто, кілька днів тому із сусіднього селища від безвиході… Дорога обходиться мені у 50 гривень, але що вдієш? Вчора добре накидали: вистачило на проїзд і зверху кілька десяток лишилося, ще й буханець хліба принесли. А сьогодні – гірший день, навіть на автобус не буде…
Я простягую жінці гроші на квиток додому і знову мало не тікаю від неї, бо ридання майже вириваються із грудей. Тисячі думок рояться в голові та не дають мені спокою: вона ж чиясь мама і бабуся, де ж її близькі, чому дозволили стати жебрачкою?! Від усвідомлення того, що нічим не зможу зарадити їй, на душі робиться ще гірше…
Знаючи, що завтра поїду із міста, збираю для бабусі продуктову торбинку, гроші і набираюсь сміливості поговорити з нею. Наступного ранку, поки дістаюсь містом до центрального ринку, бентежить лише одне: чи приїде вона сьогодні на своє місце до підземки? Угледівши мене у потоці містян, жінка мало не кидається в обійми! Я обережно починаю розмову, вона чомусь відразу оголює переді мною свою поранену душу. Її історія дещо відрізняється від тих картин, що намалювала за безсонну ніч моя уява, але вражає не менше. Вона старша від моєї мами всього на два роки (їй лише 64, а виглядає на усі 80!), ще й зветься так само – Юлею.
–У мене було трійко дітей, – ділиться жінка, – правда, двох синів уже поховала, лишилась донька, та у неї свої турботи – семеро діток! А ще, коли народжувала найменшого, померла її сусідка по палаті, залишивши чотирьох сиріт. То моя Валя їх всиновила. Зять не витримав такого випробування і пішов від неї. Вона сама зараз ледь виживає. Не до мене їй… Я отримую пенсію, але усі гроші, до копійки, віддаю на комунальні платежі за квартиру, навіть на хліб не лишається. А ще, як менший син хворів, понабиралась боргів по аптеках, тому й змушена стояти ось тут, щоб самій якось вижити і ще й доньці бодай чимось допомогти. Нічого, якось воно буде з Божою допомогою. Я тобі скажу, донечко, що хороших людей більше на цій землі, не пропаду…
Її сонячна посмішка, ще зовсім не старої жінки, закарбувалась у моїй пам’яті надовго.
– Нехай Божа Матінка оберігає Вас, – бажаю на прощання і поспішаю на автобус.
Розумію, що навряд чи побачимось іще, та переконана, що приклад цієї змученої долею жінки, яка не здається і, попри все, чіпляється за життя, надихатиме і мене долати будь-які перешкоди.
Оксана ІГНАТЕНКО,
2.02.2021 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *