Чи приїде тато?


У хаті звучала музика. Старенький магнітофон на повну силу вигравав весільні пісні. Чоловік підхопив п’ятирічну дівчинку на руки, і вони закружляли у танці.
– Ой, тату, голова у мене закрутилася!
– Як виростеш, доню, ми обов’язково на твоєму весіллі затанцюємо! А ще я подарую тобі букет білосніжних троянд.
– Таких, як біля нашої хати ростуть?
– Ще кращих, моя маленька красуне!
Сонячні промені швидко з’їдали залишки ночі та фарби казкових снів. Поволі світало, мороз усе дужчав, бо ж володарював січень.
…“Привіт ранок! Привіт, привіт, моя найкраща зима! Ну, ось і все, закінчився піст, минули різдвяні свята, і у мене сьогодні – весілля! Ні, це не сон, я вже прокинулася, просто ще трішки поніжуся у своєму ліжку. Бо ж це – останній ранок у кімнаті мого дитинства… Із плаката на стіні дивиться кароокий Іво Бобул, ніжно пригортаючи свою кохану Лілію Сандулесу. Так і мене ще зовсім недавно пригортав до себе мій любий Юрко. Вже два дні ми не бачилися через весільні клопоти. І знову думки, як усе встигнути: на десяту – до перукарні, потім – неодмінно з’ясувати, хто забиратиме коровай, а ще ж прикрасити авто! “Мерседес” дяді Гриші хоч і не новий, та все ж не “Жигулі”.
Гриша (так я його називаю) – це чоловік моєї мами. Вони вже дванадцять років разом. Коли і як вони познайомились – я не пам’ятаю, але усе моє свідоме життя він був з нами. Рідного тата пригадую фрагментами, найяскравіший спогад – це його теплий і такий рідний погляд і те, як понад усе любила з ним танцювати. Цікаво, чи приїде тато, чи знає він про моє весілля? Мабуть, ні… Останній раз його бачила сусідка, тьотя Галя, на базарі років три тому. Мама говорила, що він уже спився і нікому не потрібен”…
У кафе гриміла весільна музика. Гості розділилися на дві групи: одні ще пили і їли, а інші – витанцьовували посеред зали. Юрко потягнув мене на свіже повітря; ми швидко пробігли повз невеличку купку гостей на ґанку і зупинились як вкопані: до кафе під’їхав чужий мікроавтобус. З авто зіскочили два молодики й поставили на сніг інвалідний візок. Всадивши на нього чоловіка з букетом троянд, усі разом попрямували до нас. Люди почали перешіптуватись, зиркаючи то на мене, то на незнайомців.
– Підійди, підійди! – промовив хтось. – Це ж батько на весілля приїхав!
На візочку, тримаючи квіти, сидів тато, мій татко… На мене дивилися рідні очі, очі з мого далекого дитинства.
– Вибач, донечко, що вже не затанцюємо…, – промовив тато, даруючи білі троянди, такі ж красиві, як ті, що росли колись біля нашої хати.

Олександр ІГНАТЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *