Від карнавального костюма до власної швейної справи, або Як у Барашах відкрилася “Майстерня одягу”
На території КУ “Бараші Комунсервіс” у травні відкрилася “Майстерня одягу”. Вирішили познайомитися із власницею, дізнатися про послуги, які вона надає. Підприємицею виявилася знайома молода жінка Ірина Денисюк, родом із Березівки. У Барашах вона своя: тут закінчила школу, після навчання в Житомирі деякий час працювала в барашівській торгівлі, а потім поїхала до столиці. Саме там познайомилася з хлопцем, як виявилося, із сусідніх Симонів. Створили сім’ю, народили сина і доньку.
Розговорилися, і її швейна історія виявилася досить цікавою.
Невідомо, як склалася б Іринина кар’єра, якби не випадок. Коли була ще в “декретній відпустці”, виникла потреба карнавального костюма синові в садочок. І тоді Ірина згадала про свій фах, який здобула після закінчення школи, – вона закрійниця, але, навчаючись в училищі, додатково відвідувала і заняття з шиття, отож голку тримати вміла і вручну пошила Кірілу костюм Сніговичка. З того і почалося бажання зайнятися шиттям.
Згодом мама подарувала побутову швейну машинку. І пішло: ремонт одягу, обметування, пошиття постільної білизни, пошиття та перешиття дітям, собі, сусідам, друзям… А потім купила машинку в кредит.
Чоловік не розділяв захоплення Ірини, вважаючи, що швейна справа забиратиме багато часу, відриватиме дружину-маму від родини. Та, попри це, діяльність жінки набирала розмаху. Машинки, якими користувалася, уже не задовольняли її: не вистачало швидкості, можливостей. Так стало з’являтися в її арсеналі все нове і нове устаткування. Кожна нова машинка – це суто її кошти. Столиця давала можливості набуття досвіду, тому після відпустки по догляду за дитиною Ірина зробила вибір – займатиметься швейною справою.
Пригадує, що вдома у мами теж була машинка, і вони із сестрою, бувало, користувалися нею для пошиття нарядів своїм лялькам. Її завжди вабили нові моделі одягу. Класна керівничка Ірини гарно в’язала і вже тоді дівчина придивлялася до власноруч спроєктованих і створених нею речей, які вочевидь захоплювали. Хоча вона теж вміє і в’язати, і вишивати, та все ж хотілося шити і створювати якісь нові речі. Спочатку їх малювала, а потім одягала в них своїх ляльок.
Як говорить жінка, вона б ніколи цим не займалася, якби не любила. Отож до захоплення додались досвід і професіоналізм, набутий на столичних фабриках – виробнику українського текстилю “Ярослав”, та ТОВ ВОВК ГРуП, виробнику одягу. (у кімнаті, де вона зараз працює, бачу грамоти від VOVK – “За працьовитість та якість виконання робіт”, “Зразковий працівник року”). Тут були сильні команди професіоналів з досвідом роботи, тому і вона згодом змогла поставити собі мету і знайти шляхи її досягнення. Було в практиці Ірини також пошиття одягу для вагітних та годуючих мам. З часом визначилася остаточно – пошиття спортивного одягу. До війни в неї було своє ательє, навіть свій бренд – “ID”. Та з початком російського широкомасштабного вторгнення ситуація змінилася. Довелося закритися. Потрібно було і убезпечити устаткування. Отож, як каже посміхаючись жінка, де народилася, там і згодилася.
Не все ще перевезено у Бараші, лише чотири найнеобхідніші машинки. Інше устаткування вдома на балконі, у друзів на дачі. Хлопці зі столярного цеху виготовили великий стіл. Ірина не закинула свою основну справу, зосталася попередня клієнтура, замовлення залишилися, дещо виготовляє і відсилає поштою.
На малій батьківщині поки обмежилася дрібними операціями – ремонт та реставрація одягу, що найбільш необхідне в селі, адже багато хто сьогодні замовляє одяг через інтернет. Та не завжди він ідеальний, тому і є потреба в її послугах: щось відрізати, вшити, обверложити, вставити блискавку тощо. Індивідуальне пошиття поки не практикує, розуміючи, що для місцевих мешканців це не завжди доступно фінансово, бо шиє вона з якісних тканин і таке обходиться недешево. Тому допоки надає жителям громади найнеобхідніші послуги. Все інше в процесі розвитку. Облаштовується, вже отримала другу кімнату, обживає її потроху, припасовує свої машини. А час покаже…
Оксана ДЕМЧЕНКО
