Щемкі спогади доньки загиблого героя

Майже у кожному числі “Народної трибуни” вшановується пам’ять загиблих захисників нашого краю. Ми читаємо нові імена, перед очима з’являються спогади – у кожного про своїх і одночасно – спільних. Родинам болить! Висловити свій біль неймовірно важко, жити з ним ще важче. Не одразу й не всі хочуть і можуть говорити про втрату, але такий час приходить.

Сімнадцятирічна Анна Матвійчук вважає, що згадати і поділитися світлими спогадами про свого батька Олександра Матвійчука, уродженця Кулішів – це необхідність. 5 серпня йому б виповнилося 43, але він загинув 8 січня.
Дівчинка почула від батька головне. “Тато завжди всім казав, що в нього найкращі діти”, – почала свою розповідь Анна. Вона пам’ятає, що він дуже любив жартувати і в нього був дуже виразний сміх – не сплутаєш і не забудеш. Був відповідальним у роботі і в житті. Був політично освіченим. Його уподобання і досі мають вплив на життя доньки. Сьогодні вона – студентка Ягеллонського університету, факультет політології (м. Краків, Польща).
Він, найрідніший, був уважним, не просто турботливим, а завбачливим щодо дрібниць і потреб. “Памʼятаю, як була ще маленькою, тато зробив два стільці – червоний і зелений, і сказав, що червоний для мене, а зелений – для мого майбутнього братика. Все було “за планом” – нас у тата і мами двоє”.
Щоб убезпечити сім’ю у 2022 році, батько відправив матір та дітей за кордон. Перед тим, як він пішов на війну, дівчина приїжджала до Києва з Кракова.
– Тато мене зустрічав, я досі пам’ятаю його в кінці перону. Він біг, щоб допомогти мені з важкою валізою. Наче кадри – його посмішка, його радість від зустрічі. А коли вже прощалися, то я його так сильно обійняла… Здалося, що перший раз у житті так обнімаю тата.
Олександр Матвійчук з 30.08.2023 по 14.11.2023 року проходив підготовку у в/ч А2641, де здобув військову спеціальність. З 16.11.2023 року згідно з розпорядженням був направлений до в/ч 4862, де служив у званні солдата та обіймав посаду старшого сапера-гранатометника.
Про те, що батько іде захищати країну, донька дізналася від матері. Але раніше неодноразово чула: “Я повинен також іти та захищати нашу країну”.
Воював у Донецькій області. Підтримували звʼязок щодня. Багато чого замовчував, не хотів, щоб переживали. Ніхто з рідних не знав навіть, що мав поранення.
– Мама збиралася поїхати до батька в березні. Повідомила це десь за тиждень до загибелі, а може, й менше. Але не судилося. Тепер жалкуємо, – з болем розповідає донька загиблого.

Сьогодні дівчина виливає свій біль і згадує дорогі серцю дрібниці, якими наповнював їхнє спільне життя саме батько. До списку потрапляють різні і, здавалося б, несумісні речі, як от: гра в шахи і морський бій, футбол (переможний гол), дорога до першого класу і найсмачніший батьків борщ… А потім все змішується і в цьому списку неконтрольованого потоку інформації з’являється повідомлення про смерть, героїчна стійкість брата, котрий, незважаючи на вік (йому лише шість), заспокоює рідних.
Безмежний біль дівчинка намагається заповнити, спілкуючись із безсмертною душею батька, скидаючи йому реальні фото та ділячись усім наболілим. Так вона намагається повідомити про головне і сказати те, що не встигла. Боротися із болем це не допомагає, але емоції повинні знаходити вихід. Намагається навчитися жити з болем, бо впевнена, що він з нею назавжди. Фінальною у нашому спілкуванні з дівчинкою, яку життя змусило рано подорослішати, стала така її фраза: “Цінуйте рідних, допоки вони живі”.
Анна розуміє, що батько віддав життя за цілісність і незалежність україни, що його ім’я вже вписане в історію україни як воїна-Героя, але від цього розуміння їй, матері, брату та іншим рідним і близьким не стає легше…

Таїсія СОСНОВСЬКА