Пошук опори в новій реальності: історія Тамари Овчаренко

Тамара Миколаївна Овчаренко – учителька української мови та літератури, яка через початок воєнних дій переїхала з Харкова в с. Великий Яблунець, вже багато років плекає свою любов’ю до дітей, відданість професії та вмінням створювати навколо себе особливий простір тепла. Після закінчення Харківського педуніверситету у 2003 році вона багато років працювала в освітніх закладах Харкова, вкладаючи в кожного учня частинку своєї душі.

День, що змінив усе

24 лютого назавжди закарбувався в її пам’яті. Незнайомі звуки, вибухи, страх, який читався в очах дітей. Місяць життя в коридорі та підвалах, довгі ночі без сну. А потім – рішення виїхати, яке було одним із найважчих, але від нього залежало життя. Дорога, попри розбиті будинки й понівечені дороги, черги на заправках, відчуття невідомості. І, нарешті, – Великий Яблунець. Тиша. Спокій. Хоч діти ще довго прислухалися до кожного звуку.

Освіта всупереч війні

Попри втечу від небезпеки, Тамара Миколаївна не залишила своїх маленьких вихованців. Певний час після переїзду вона ще працювала дистанційно у харківському дитячому садочку: вела онлайн-заняття, створювала розвивальні відео – усе, аби діти, які теж переживали війну, не почувалися покинутими. Згодом вона приєдналася до Великояблунецької гімназії, де знайшла нову шкільну родину. Тут її зустріли тепло, а вона віддячила школі своїм професіоналізмом і любов’ю до дітей.

Школа як світ і покликання

Для Тамари Миколаївни школа – це “казка, в яку приходимо лише раз”. Її робота завжди була більше, ніж роботою. Це: хвилювання щоранку, коли заходиш у клас; дитячі очі, які чекають; уроки, які народжуються з любові; зустрічі, яких хочеться знову і знову. Бо кредо цієї жінки: “Найвища цінність – особистість учня”. А ще її золоті правила: любити дітей безмежно, не боятися майбутнього, бути вимогливою й небайдужою.

Закриття гімназії – важкий удар

Нинішнього року Великояблунецька гімназія пережила суттєві зміни: у закладі залишили тільки початкову ланку освіти – 1–4 класи. Для Тамари Миколаївни, як учительки української мови та літератури, це означало втрату можливості працювати за фахом. Ці зміни стали непростим ударом – і професійним, і емоційним.

Коментуючи подібні процеси в освіті, директорка Сімаківського ліцею Барашівської громади Юлія Гарбар наголошує: «Освітні зміни, що відбуваються сьогодні, є складним і відповідальним процесом. Разом із тим закриття школи має не лише організаційні, а й соціальні наслідки. Частина педагогічних працівників, які багато років сумлінно виконували свою роботу, опинилася в ситуації пошуку нового місця праці. Не завжди існує можливість забезпечити працевлаштування всіх фахівців у межах наявної освітньої мережі. У таких умовах особливо важливо зберігати діалог, взаєморозуміння та спільно шукати рішення, що враховують інтереси як системи освіти, так і людей, які в ній працюють».

Коментар директорки сусідньої територіальної громади було взято не випадково. Великояблунецька гімназія територіально віддалена від адміністративного центру Ємільчинської громади, натомість освітні заклади Барашівської ТГ є географічно ближчими й зручнішими для доїзду для значної частини родин. Саме тому близько половини учнів закритого закладу продовжили навчання у школах сусідньої громади. Водночас інша частина дітей перейшла до Яблунецького ліцею, який також належить до Барашівської ТГ.

У такому контексті слова Юлії Гарбар набувають особливої ваги: вони стосуються не лише окремого закладу, а ширших процесів оптимізації освітньої мережі, що зачіпають одразу кілька громад. Ці слова яскраво ілюструють: навіть досвідченим освітянам сьогодні непросто адаптуватися до змін. А для внутрішньо переміщених осіб цей шлях ускладнюється в рази.

Тамарі Миколаївні, як і всім вчителям закладу, що реформувався, пропонували продовжити роботу у Степанівському ліцеї, проте підібрати графік, який відповідав би сімейним обставинам, не вдалося. Тож нині вона тимчасово працює домогосподаркою та перебуває на обліку в центрі зайнятості, адже можливостей працювати за фахом у громаді наразі немає.

Попри всі труднощі, Тамара Миколаївна не втрачає віри: вона щиро сподівається, що згодом звільниться місце у її рідному харківському дитячому садочку, де вона пропрацювала багато років, і вона зможе повернутися хоча б до дистанційної роботи. Це та справа, до якої тягнеться її серце, той голос покликання, який не стихає попри війну, переїзд і життєві зміни.

YouTube-канал – голос, який підтримує дітей

Окремою сторінкою її творчого життя є YouTube-канал, де вже понад 300 відео. Тут розвиваючі уроки, пізнавальні історії про українців, емоційні ролики про добро і людяність, і найтепліше – казки та притчі українською мовою, озвучені її м’яким, лагідним голосом. Ці відео особливо люблять наймолодші. Її голос став для багатьох дітей “голосом спокою” – тим, що може їх супроводити у вечірніх ритуалах та під час повітряних тривог, у школах і вдома.

Мрії та майбутнє

Війна змусила багато відпустити: Харків, друзів, ритм великого міста, роботу, улюблених 27 “маленьких курчат” – вихованців, яких вона так і називає. Та водночас дала нові сенси, нові цінності, новий погляд на дім. Сьогодні вона мріє про те, про що мріють усі українці: про мир, Перемогу, повернення захисників, про здорові родини і тихе життя, де діти сміються без страху. Її плани – далекі, бо спрямовані на майбутнє дітей. Вони звучать, як народна мудрість:“Якщо твої плани на століття – виховуй дітей.” Для Тамари Миколаївни це не просто слова. Це її покликання. Її любов. Її дорога. Вона не просто навчає – вона творить людину.

Шлях цієї жінки – приклад того, наскільки складною є адаптація внутрішньо переміщених людей у державі, що одночасно переживає війну та глибокі внутрішні зміни. Україна змушена реформуватися, громади – пристосовуватися до нових умов, а люди – знову будувати життя там, де ще вчора були лише тимчасові валізи.

Тамара зуміла знайти себе в новому колективі, звикла до дітей, дарувала їм тепло й знання, ніби повертаючись до звичного ритму. Але раптові зміни в освітній мережі знову змусили її шукати нові відповіді й нову опору. І це нелегко – ні професійно, ні емоційно.

Її історія показує: війна забирає багато, та водночас відкриває в людині сили, про які вона й не здогадувалася. Адаптація – це шлях, який доводиться проходити повільно й болісно, але з вірою, що попереду все ж буде місце для повернення до улюбленої справи і до мирного життя.

Таїсія СОСНОВСЬКА

Матеріал підготовлено за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу завдяки фінансуванню від Українського Медіа Фонду