Важкий шлях повернення з полону

Розповідь Раїси Лемішко, дружини військового Михайла Лемішка, який повернувся з полону

Михайло Лемішко родом зі Львівщини, але доля привела його до Яблунця, де він познайомився з Раїсою. У неї вже були донька і син, тож вони створили нову сім’ю – Михайло став для дітей батьком, для дружини – надійною опорою. Згодом у них народився спільний син Сашко, який нині вже третьокласник.

Родина жила, працювала, раділа життю. Та війна змінила все. Із початком повномасштабного вторгнення Михайло пішов захищати свою родину і країну. З 25 березня 2022 року він служить у прикордонних військах. Спочатку – на північному кордоні Житомирщини та Волині, згодом – Бахмут, де у 2023 році отримав поранення. Після лікування знову повернувся в стрій.

День, який змінив життя

11 травня 2024 року стало для родини тим страшним днем, який забрав спокій і приніс тривогу та біль. Напередодні, 10 травня, під час наступу на Харківському напрямку Михайло Лемішко разом із побратимами потрапив у полон.

Ось як згадує пані Раїса ті перші дні і довгі місяці випробувань: «Наступного дня мені подзвонили і повідомили, що чоловік зник безвісти. А ще через добу донька Вікторія знайшла відео в інтернеті, де серед трьох полонених зі зв’язаними руками і зав’язаними очима я відразу впізнала Михайла.

Через тиждень з’явилося ще одне відео – і я остаточно зрозуміла: це він, живий. І це було головне. Форма порвана, сліди крові… Відтоді ми жили лише надією на повернення».

Далі почався важкий шлях. Родина зверталася до різних інстанцій, щоб підтвердити статус полоненого. Офіційне підтвердження отримали лише в грудні 2025 року.

«Дуже мене підтримувала донька. Ми їздили, реєструвалися, писали звернення, брали участь в онлайн-зустрічах із родинами полонених. Однакова біда нас об’єднувала. Були у Координаційному штабі, зустрічалися з представниками влади, з Уповноваженим Верховної Ради з прав людини Дмитром Лубінцем. Об’єдналися з іншими родинами – з нашої частини тоді десятеро вважалися зниклими безвісти».

Майже два роки – жодної звістки від Михайла. Лише надія. «Мені дозволили написати чоловіку листи. Я написала сім. І лише один із них дійшов – перед Новим роком. Я писала йому перед його 40-річчям… Він перечитав той лист кілька разів. Казав, що це було найдорожче, що тоді мав. Потім лист забрали… Але він пам’ятав кожне слово».

Іноді телефонували ті, хто повернувся з полону: «У червні 2025-го один хлопець сказав, що бачив мого чоловіка – живий, але хворіє. Я дуже боялася, що це щось серйозне…»

Діти теж тяжко переживали розлуку: «Менший приходив зі школи, сідав сумний. Питаю: “Що сталося?” А він: “За татом сумую…”»

Так і жили – з вірою і надією.

Щасливий березень

У лютому відбувся обмін – і з’явилася надія. А коли стало відомо про березневий, родина поїхала до Чернігова.

«Стояли серед людей. Хтось отримував СМС – сльози, радість… Я дістала телефон – спочатку нічого. А потім сигнал… Читаю: “Ваш чоловік повернувся з полону…”

Далі – сльози. Земля ніби пішла з-під ніг. Люди поруч обіймали, вітали… А потім він подзвонив: “Привіт, сонце!..” – як завжди».

Вони побігли назустріч.
«Я його одразу відчула. Кричу: “Міша!” Секунда – і вже поруч… Доторкнулася – і їх посадили в автобус».

Потім – ще коротка зустріч:«Нам дали буквально кілька хвилин. Але ми встигли сказати одне одному все – очима, дотиком… Він тут. Живий. І більше нічого не треба».

Згодом – госпіталь у Києві, зустріч із дітьми, перші розмови. Зараз Михайло проходить реабілітацію.

«Життя повернулося до нас. Дякуємо Богу за це. Хай таку радість відчують усі, хто чекає».

«Хочемо думати про майбутнє»

Про пережите в полоні Михайло говорить мало.

«Звичайно, били. Він був стрільцем – це перше, про що питали. У нього зламаний ніс. Дуже схуд – на 20 кілограмів. Хворів. Спочатку ще давали якісь ліки, потім – ні…»

Їжа була мізерною: «Казав, що після всього зрозумів, який смачний наш хліб. У полоні кожну крихту берегли…»

На вулицю виводили рідко: «Раз-два на тиждень, а бувало – і по кілька місяців не виходили надвір».

Багато про що він не розповідає. І родина це приймає. 

«Ми домовилися: не жити минулим. Хочемо думати про майбутнє».

Життя триває. Попереду – плани, родинні події, весілля доньки.

«Ще буде у нас багато свят», – каже Раїса.

Я дякую пані Раїсі за цю щиру розповідь. Бажаю родині спокою, міцного здоров’я і якнайшвидшого відновлення Михайлові.

Дякуємо нашим захисникам за стійкість і силу. І віримо: попереду – мирне життя, якого так чекаємо.

Оксана ДЕМЧЕНКО

Матеріал підготовлено за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу завдяки фінансуванню від Українського Медіа Фонду.