Ганнопільська квітникарка відсвяткувала 80-річний ювілей


Ганнопіль – невеличке село в Барашівській ОТГ. Знане воно гарними і працьовитими мешканцями, своєю згуртованістю та повагою до людей. Тому неодноразово про них пишемо на сторінках нашої газети. Сьогодні розповімо вам про Емілію Людвігівну Янке.

18 травня їй виповнилося 80 років, 76 з яких вона прожила в Ганнополі, що став їй рідним, а вона – сторінкою його літопису. Жителі села і особисто в. о. старости Катерина Козловська вітають Емілію Людвигівну з цим поважним ювілеєм. Бажають прекрасній односельчанці, мудрій порадниці і трудівниці, хорошій сусідці здоров’я, побільше радісних моментів у житті, діждати у затишку і любові, силі й красі сто років.

Якими ж були ці вісімдесят?

З’явилася Емілія на світ за рік до того, як Друга світова війна ввірвалася на нашу землю, в родині військового Людвіга Борецького і його дружини Ганни, які на той час проживали в Рихальському. Батько керував військовим оркестром, навчав солдатів грі на музичних інструментах. Сім’я переїздила з місця на місце з військовою частиною чоловіка. Та Друга світова перевернула життя родини: червоноармієць Людвіг Борецький пішов на фронт і вже не повернувся. Ганна залишилася з трьома малолітніми доньками на руках і змушена була переїхати до сестри у село Федорівку Новоград-Волинського району. Та й тут війна внесла свої страшні корективи. Німці під час окупації спалили село вщент. Люди розбігалися, хто куди. Молода жінка дослухалася до порад людей, що підказали їй податися в Ганннопіль. До війни це було німецьке поселення, та з початком війни німці повиїжджали на свою батьківщину, полишивши нажиті домівки. Саме туди помандрувало в 1944 році багато втікачів, серед яких і мама Емілії з доньками. Нові переселенці заселяли покинуті німецькі хати і бралися до господарювання. Ганна одразу пішла працювати в рільничу бригаду, щоб якось вижити.

З того часу почалося свідоме, овіяне важкими спогадами і позначене важкою працею дитинство Емілії. У Новоолександрівці закінчила 7 класів, а далі – неповнолітньою пішла працювати у мамину бригаду. Дуже болісні спогади про юність: важка праця забирала сили і найкращі молоді роки, доводилося в день просапувати по 20 соток кукурудзи або згрібати по 40 соток сіна, а заробітки були мізерні. Так у рільничій бригаді пройшов весь трудовий шлях Емілії. Була ще городина, льон, картопля. Змінювалися часи, та завжди працювала багато і на совість, як би важко не було.

Виросла Емілія вродливою і хорошою дівчиною. Як кажуть, дівка не без щастя, хлопець не без долі. Саме тут, у вже рідному їй Ганнополі, відчула себе і щасливою. Тут прийшло кохання. 1960 року вродливий і добрий юнак з Видубів Новоград-Волинського району Анатолій Янке повів Емілію під вінець. На місці німецької домівки молода сім’я побудувала гарний будинок, у якому проживає жінка і дотепер. Тут народилися їхні сини Валентин та Віктор, пройшло їхнє дитинство, звідси помандрували в доросле життя. Найщасливішими були ці роки для них. 40 літ прожили разом Емілія з Анатолієм душа в душу. По-іншому, як “моя Міля”, і не називав її ніколи чоловік, тому і важким каменем лягла його смерть на серце жінки.

Чим мала загасити той пекучий біль втрати? Змалку тягнулася до краси, до квітів, до рукоділля – в’язання і вишивки, недарма говорять: краса врятує світ. Рятувала вона й овдовілу жінку. Дотепер її господа нагадує квітковий рай: з ранньої весни, від первоцвітів і полум’я тюльпанів до пізніх осінніх хризантем потопає подвір’я в кольорах і ароматах. Незважаючи на вік, Емілія Людвігівна опікується клумбами. А скільки в неї троянд! Все то нелегка клопітка праця її вже немолодих натруджених рук.

А переступаючи поріг затишної оселі, потрапляєш у зелене царство вазонів. Вона ніби одержима квітами… Ділиться ними і обмінюється з іншими. Та вишиті квіти не поступаються живим на рушниках і серветках, скатертинах і подушках, від маленьких до великих. Все зливається в квіткову гармонію. Щоб хоч трохи втамувати біль, вишила дві великі ікони. Зараз вони висять на стіні і оберігають спокій старенької.

Згодом пережила ще одну втрату – смерть старшого сина Валентина. Єдиною розрадою залишився син Віктор, який частенько навідується до неньки з Житомира, щоб допомогти по господарству і розвіяти її самотність. Має також Емілія Людвігівна чотирьох онуків і правнучка. Навідуються сусіди. Для всіх знайде пораду і добре слово. Отож свій поважний ювілей пані Емілія зустрічає не сама: близькі і рідні люди, дарують теплі слова любові, вдячності і пошани. Тішать око і посилають привіт також її незрадливі супутники – весняні квіти. Цвітуть і нагадують прекрасні й важкі моменти її життя, яке промайнуло у праці й любові, клопотах і радощах, а, бувало, – і в прикрощах… Та все одно – в красі.

Миру і радості Вам, шановна ювілярко, в цей день! Хай ще довго цвітуть для Вас квіти!

Оксана ДЕМЧЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *